Медики онкохворій: Допомогти не можемо — доживай так

0 1379

28-річна Аня Марчук уже три роки хворіє на рак. За три роки неправильного лікування в Україні її хвороба перейшла з І стадії у ІІІ. Лікарі розводять руками, а закордонна клініка в Туреччині за операцію просить 60 тисяч доларів. У сім’ї Анни Марчук таких грошей немає, а держава їй у допомозі відмовила.

“Кажуть, є державна програма, за якою держава фінансує проведення таких операцій за кордоном, але я навіть не можу стати на чергу, бо на чергу на операцію ставлять тільки тоді, коли в онкохворого почнеться ремісія. У мене ж рак прогресує. Але навіть коли я, можливо, дочекаюсь ремісії, не факт, що я дочекаюсь тієї черги. Для мене ж кожна година то ціна життя”, розповідає онкохвора дівчина.

В Україні хворіють на рак більше мільйона українців. 90 тисяч з них кожного року помирають.160 тисяч щороку дізнаються, що у них онкологія. Раніше держава допомагала онкохворим із закупівлею ліків, але у 2016 році закінчилась  “Загальнодержавна програма боротьби з онкологічними захворюваннями на 2007-2016 роки.

Нової програми так і не прийняли. Вітчизняна медицина через відсутність фінансування не може забезпечити хворих ліками. Що стосується трансплантації кісткового мозку в Україні, то частину операцій у нас перестали робити ще десять років тому, а частину проводять фактично тільки за кошти пацієнтів.

Головний лікар Київського центру трансплантації кісткового мозку Віктор Хоменко пояснює, що Аня Марчук  до них зверталась за консультацією, але провести операцію вони не можуть, якщо рак прогресує.

“Існує два види трансплантації кісткового мозку. Один, коли донором є сам хворий – аутологічна трансплантація і інший вид (алогенна), коли донором є стороння особа або родич пацієнта (брат чи сестра).   Алогенні  трансплантації від родинних донорів в Київському центрі трансплантації кісткового мозку востаннє робили ще у 2008 році. Ані Марчук ми рекомендували аутологічну трансплантацію. Саме такі операції ми робимо в нашому центрі. Але для проведення операції потрібна ремісія”, – розповідає лікар.

Але безкоштовно лікувати іногородній в столичному комунальному закладі не можуть.

“Вартість такої операції у нас приблизно 200 тисяч гривень, а ось, наприклад, у сусідній Білорусі – 50 тисяч доларів. Минулого року ми зробили більше 70 таких операцій, хоча в розвинутих країнах таких операцій роблять близько 400-500 на 10 мільйонів населення щороку. Крім недостатнього фінансування,  ми ще  працюємо на обладнанні, яке  було закуплено ще у 1998 -1999 роках, коли центр було відкрито. Звичайно, всі шукають різні шляхи, щоб зробити операцію  за кордоном, за державні кошти чи свої власні і інвестують в чужу медицину  в інших країнах, замість того, щоб розвивати  свою власну. Для реформування медицини, яка б ефективно допомагала онкохворим і забезпечувала їхні потреби за рахунок держави, потрібно ресурси і політична воля. Поки цього немає”, – наголошує медик.

Як альтернатива, можна   пролікуватись за  кордоном згідно з державною програмою “Лікування за кордоном”. Та скористатись такою можливістю у 2017 році зможуть не більше 80 чоловік, а це приблизно  0,05% онкохворих. Для кожного такого пацієнта очікування смерть.

Багато пацієнтів навіть не можуть стати на омріяну державну чергу та отримати шанс на життя, тому що на чергу в МОЗі ставлять тільки після настання ремісії в онкохворих і висновку провідного спеціаліста, що таке лікування неможливе в Україні. Пролікувати з тим фінансуванням, що є в онкодиспансерах за державний кошт, майже нереально. І тоді  хворі, у яких недуга прогресує, просто залишаються наодинці зі страшною хворобою.

“Я прохворіла всю весну і все літо 2014 року, оббігала усі лікарні, але лікарі нічим не могли мені допомогти, потім поставили діагноз: проблеми з нирками і восени ми купили  путівку в Трускавець лікувати нирки. І тільки на роботі після планового лікарського обстеження  рентген показав велике утворення в легенях і страшний діагноз рак, розповідає Анна.

У 2015 році вона пройшла 6 курсів хіміотерапії, і  за результатами знімку, лікарі повідомили, що хвороба відпустила. Усе було чисто. Але при кінці року на рентгенівському знімку знову було видно невелике утворення. Спеціалісти, до яких зверталась Анна Марчук, як один стверджували, що це  – залишкова тканина. На прохання онкохворої, ще раз переглянути результати і призначити лікування, лікарі повторювали, що дівчина повністю здорова, що у неї уже психічний розлад і манія. Та її стан погіршувався.

Уже в київському  онкологічному центрі знову поставили діагноз: “Рак прогресує”.

З’явився страшний кашель , швидка допомога, яку викликали, надавала тільки знеболюче – димидрол.Після цього призначили хімію, дівчина отримала 2 курси і новий діагноз-утворення в ребрі.

“Потім відправили до хірурга, який сказав, що може прооперувати, але мої шанси 50 на 50. У той час чоловік намагався проконсультуватися зі спеціалістами в інших країнах. І в Білорусії, і в Польщі і в Туреччині, де ми обстежувалися, лікарі в один голос заявляли, що мій тип хвороби хірургічним шляхом не лікується. Я повернулась до лікарки, яка радила нам то хіміотерапію, то операцію, на що почула відповідь: «А що ти хотіла? Іншої хіміотерапії я запропонувати не можу. Хочеш виріжемо, не хочеш не виріжемо. Доживай так”, – каже пацієнтка.

З 2014 року через неефективне лікування хвороба Ані Марчук перейшла з І стадії в ІІІ. Чекати поки почнуть розвивати і фінансувати українську медицину Аня не може.Та три роки лікування в Україні з’їли всі заощадження сім’ї, тому і дівчини одна надія тільки на благодійників.

Допомогти Ані можна на картку Приват 4149 4378 5690 6910 Марчук Анна Анатоліївна.

Напишіть відгук

Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на "Громаду Вінниччини".

Редакція може не поділяти думок чи висловлювань автора блогу чи коментатора.

Головний редактор: Ірина Федорів